Піарю Етно-фестиваль в Карпатах
З 30 квітня по 2 травня ц.р. в Космачі – центрі гуцульського писанкарства – пройде фестиваль «Космацький Великдень».

А в якості реклами – уривок з моєї книги, історія про унікальний музей, що знаходиться в Космачі.



…Я приїжджаю в Космач: тут знаходиться єдиний у своєму роді музей. А оскільки мій приїзд в Карпати співпав із днем святого Юрія — святом, що його ще донедавна називали «опришківський Великдень», я їду сюди, щоб побувати в музеї Олекси Довбуша — найславетнішого з опришківських ватажків.

Довбуш — реальна історична особистість, але ще за його життя про нього склали стільки легенд, що їх вистачить на товстенький том. Постать Довбуша — це яскравий приклад поетизації героя, міфологізації образу. І, можливо, він — останній з «божественних» покровителів воїнів та сміливців. (Адже багато вчених вважають, що і Кетцалькоатль в ацтеків, і Одін у скандинавів, і шумерський Гільгамеш, і Ману-Вайвасвата — все це реальні історичні постаті, що після смерті були народними переказами та людською шаною зведені у ранг божеств). Ті самі риси міфологізації можна відзначити в переказах про першого гетьмана Запорізької Січі Дмитра Байду-Вишневецького, чи Івана Сірка — легендарного кошового отамана запорізького козацтва. Втім, про Сірка та інститут козаків-характерників мова ще попереду, тим більше, що мій наставник-Мольфар має до характерництва пряме відношення.
А про Довбуша розповідають ось що.

Коли Олексі було дванадцять років, він служив у пана і пас худобу на полонині. Одного разу юний Довбуш задумався і не помітив, як з кущів вискочив вовк і схопив вівцю. Заплакав хлопець, — бо як повернеться до дворища без вівці, то пан звелить відвести на стайню і дати різок. Коли чує: хтось позаду кашляє. Олекса обернувся і побачив старого діда, сивого, як стіна.

Дід питає в Олекси: «Йой, хлопче, чого ти плачеш?» А Довбуш у відповідь: «Вовк у мене вівцю вкрав. Як тепер вертатися до пана?..» Усміхнувся дідо, та й питає: «А скажи, хлопче, чого би ти хотів найдужче?» «Хотів би я мати силу, щоб я міг дуба валити», — відказав Олекса.

Тоді дідо витягнув з тайстри маленьке трав'яне стебельце і сказав Олексі, щоб той відкрив рота. А потім заклав хлопцеві під язик стебельце, та й каже: «Видиш оту березу? Іди зігни її!»

А береза була товста, на три лікті. Олекса підійшов до берези, — і зігнув її! Подякував хлопець файненько старому, і вирішив він не вертатися вже до панської служби, а залишитися в діда. Той жив у старезній колибі, схованій поміж густими деревами. Там прожив Довбуш три роки, і той дід навчив його всьому, що знав, а потім благословив Олексу і сказав на прощання: «Будеш мати силу велику, будеш мати мудрість і невразливість від шаблі та кулі. Але пам’ятай, що не мусиш ти піднімати зброю проти побратимів і не мусиш проливати кров при світлі сонця, бо ясне сонце не любить крові. Силу свою використовуй тільки для добрих справ. Ще мусиш сам собі зброю добути — чарівний топірець. Він є на Чорній горі у літаючого дідька. А його можна убити тільки ярою пшеницею та ґудзиком срібним».

Тільки промовив це старий, — зник, немовби й не було його. А Довбуш добув ярої пшениці, урвав срібного ґудзика із старого батьківського сардака, та й подався на Чорну гору. Знайшов там собі печеру, та й ліг у ній спати.

Раптом почувся гул, ніби камені котилися з високої гори. Довбуш схопив рушницю і побіг до того місця, звідки чувся гул. Враз зарядив рушницю ярою пшеницею, заклав туди срібного ґудзика. Бачить: щось чорне пливе по небу і іскри летять з очей. Довбуш націлився і вистрілив. Як тільки вистрілив, те чорне й ударилося в землю. Він підбіг і уздрів нечисту силу — дідька. У нього було вибите праве око, відірване ліве вухо і перебита права нога. Довбуш побачив за поясом у дідька карбований золотом топірець. Він хотів узяти його, але щось не допустило. Тоді він ножем навхрест ударив по чорту. Зразу щось завило і стихло. Довбуш вихопив топірець і з розмаху загнав його у великий камінь, що лежав на землі, — аж на тому місці утворилася ущелина. І тоді сказав Довбуш: «Оце печера, яка буде надійним сховищем».

І почав Олекса збирати ватагу.
Люди розповідають: Довбуш не хотів будь кого брати до себе. Брав лише надійних. А як узнати, хто який? Тож ватажок давав хлопцям випробування.

Спершу пробували силу. Треба було підняти колоду від землі. А вона така, що чоловік її не обійме. Хто підніме один її кінець, тих Довбуш відбирав, а хто ні — тим казав: «Ідіть, хлопці, ґаздуйте!»

Далі через прірву метав свіжооблуплену смереку. Переходив по ній і кликав до себе тих, хто здужав підняти колоду. Хто переходив, тих хвалив: «Добре, хлопці! Ще останнє випробування — і я беру вас із собов!»

А останнє випробування було на сміливість. «Клади руку на ковбицю!» — казав Олекса і замахувався топірцем, ніби хотів відрубати руку. Хто відсмикував руку, того Довбуш проганяв, а хто не боявся, того брав до себе…

Зібравши ватагу, почав Довбуш «гуляти в горах»: від багатих забирав гроші й товар, і віддавав бідним. І такою була велика любов і повага гуцулів до Олекси, що навіть коли за його голову була призначена велика нагорода, люди переховували Довбуша то в димарях, то в дровах, складених купами, а то й у бочці від огірків.

Так минуло чимало літ. І з часом забув Довбуш заповіт старого відлюдника, і одного разу пролив кров при світлі сонця. Та ще й кров то була рідного Олексиного брата...

Та ще й, на свою біду, Довбуш закохався. У Дзвінку з-під Космача. Її чоловік, Стефан Дзвінчук, збагнувши, що з того можна мати вигоду, закрив очі на любовний зв’язок своєї дружини, але підговорив її куму, і та сказала Дзвінці: «А чи правда, що до тебе ходить Довбуш». «Та правда». «А чи правда, що його вбити не можна, бо ніхто не знає, що треба зробити для цього?» «Правда». «А він казав тобі, що треба зробити» «Ні, не казав». «То значить, не любить він тебе, — сказала кума Дзвінці. — Бо якби любив, то сказав би».

І запала та думка Дзвінці в голову. Коли прийшов до неї Довбуш, жінка сказала: «А чи правда, Олексику, що тебе не можна вбити, бо ти заклятий?» «Правда», — відказав Довбуш. «А чи знаєш ти, що треба зробити, щоб ти втратив силу?» «Знаю». «А якщо ти любиш мене, то скажи мені?» «Не скажу нікому, навіть мамі рідній», — відказав Олекса.
Дзвінка почала плакати: «Тоді ти не любиш мене, якщо не віриш...» «Я люблю тебе всім серцем, але нікому того не можу сказати», — сказав Довбуш.

І тоді ображена жінка вирішила піти до мольфарки у сусіднє село, щоб порадитися з нею, як можна у Довбуша взнати, в чому його сила. Мольфарка подивилася в казан з киплячими травами, заглянула в Чорну Книгу, і сказала: «Піди до церкви на суботню вечірню службу, вистій її, а після служби укради свічку, яка горіла всю службу. А як прийде до тебе Довбуш, то хай він засне, поклавши голову тобі на коліна. Тоді з одного боку його голови постав дзеркало, з другого — ту свічку засвіти. А потім візьми його за мізинний палець лівої руки, притисни, — і він тобі розповість, в чому його сила. А ще є в Довбуша на голові три срібних волосини, — то ти висмикни їх у нього, поки він спатиме, і назавжди Олекса твій буде».

Дзвінка так і зробила: коли Довбуш заснув, поклавши голову їй на коліна, вона запалила свічку проти дзеркала, притиснула палець, висмикнула три срібних волосини, і опришок сказав крізь сон: «Мене можна убити срібною кулею, над якою дванадцять попів прочитають дванадцять служб у дванадцяти церквах. А потім до пороху додати ярої свяченої пшениці і волос з моєї голови».

І одразу прокинувся. Та й питає Дзвінку: «Чи я казав тобі щось уві сні?» «Ні, не казав», — відповіла зрадлива жінка.

Дзвінка була дуже рада, що вдовольнила свою жіночу цікавість, і що таки взнала Довбушеву таємницю. Та й не втрималася, розповіла про все своїй кумі, а та передала її слова Дзвінчиному чоловікові Стефану. А той пішов у волость і розповів, як можна убити опришка, що наганяв жаху на все панство в окрузі.

Відлили срібну кулю, прочитали над нею дванадцять таємних служб, приготували свячену яру пшеницю, і волосину з тих, що висмикнула у Довбуша Дзвінка...

Довбуш прийшов на побачення, але двері до хижки, де вони зустрічалися із Дзвінкою, були замкнені. Олекса здивувався, але чи могли його зупинити двері? Він вибив їх плечем... і тут вдарив постріл, і щось пекуче пронизало Довбушеві груди... Та Олекса, видно, щось передчуваючи, прийшов не сам, а з кількома побратимами. І вони, вскочивши в хату, порубали Стефана на шматки. Дзвінку Довбуш не дозволив чіпати.

Узяли вірні побратими свого ватага «на топори» і понесли в Чорногору, до печери, колись прорубаної ним у скелі...

Коли проходили коли потоку Чорна Жура, Довбуш зібрав усі сили, підійшов до величезної скелі, що височіла над потоком, забив туди свою бартку і сказав: «Хто зуміє її витягти, той буде мати мою силу...» Та й упав мертвим. Побратими віднесли його на Чорну гору, до печери, і там поховали, заклавши вхід до печери величезними брилами...

А топірець Довбуша так ніхто й не може витягти з Великого Каменя...

Музей знаходиться на подвір’ї в чоловіка, що його заснував і створив — космацького ґазди Михайла Дідишина. Експозиція розташована в тій самій хаті, в якій в ніч з 23 на 24 серпня 1745 року загинув Олекса Довбуш. Цю маленьку хижку-зимівку пан Михайло знайшов у горах і перевіз у свій двір. Вона дерев’яна і непоказна, з одним віконцем, але її стіни бережуть пам’ять про те останнє, трагічне побачення Олекси Довбуша із своєю вродливою любаскою, віроломною Марічкою Дзвінчучкою, яку народні перекази прозвали Дзвінкою.

Вхід до музею охороняють кам’яні ідоли, знайдені паном Михайлом поблизу урочища Писаний Камінь, де дотепер збереглися залишки одного з останніх язичницьких капищ.

У цій хатині пан Михайло зібрав унікальні експонати, в тому числі особисті речі Олекси: на стіні висить його бартка з нанесеним на обух «громовим колесом» — оберегом від ворогів, тут же на підставці — пістолі Довбуша, а біля дверей на гвіздочку висить тобівка, невеличка сумка через плече, з якою в ті часи гуцули ходили в гори і в якій тримали найнеобхідніші для походу речі: кресало та трут, порох для пістолів, точило для бартки...

І ще в музеї зберігаються два артефакти. Перший з них — це натільний хрест Олекси, що його він, тяжко поранений, віддав своїм побратимам. За легендою, це саме той хрест-мольфа, що його Олексі Довбушу зробив старий мольфар-відлюдник з Чорногори, і саме ця мольфа була тим оберегом, що давав Олексі невразливість від ворожої зброї. Адже для того, щоб його убити, дванадцять попів у дванадцяти церквах правили дванадцять служб над кулею, відлитою із срібла. Але й ця зачарована куля не змогла убити Олексу, настільки він мав могутній захист, — Довбуша лише тяжко поранили, а помер він уже в дорозі до Чорногірської опришківської криївки. Другий артефакт — це ствол тієї самої рушниці, з якої стріляв Стефан Дзвінчук, аби убити опришківського ватажка. Ствол передала у музей стара-престара космачанка — остання з роду Дзвінчука. І вона ж розповіла господарю музею сімейний переказ про те, що ця рушниця не повинна покидати Космач, інакше на село впадуть великі біди... А натільний хрест Олекси зберігався у престолі старої космачанської церкви святої Параскеви, котру називали «Довбушевою церквою», бо за переказом, гроші на її побудову дав Олекса Довбуш (церква зруйнована у 80-х роках минулого століття). До музею ж цей хрест передав Патріарх Володимир (Романюк): він починав свою церковну кар’єру священиком у тій церкві, а залишаючи Космач, передав Довбушевий артефакт до музею.

P.S. До речі, нещодавно я дізналася, що музей Довбуша пограбували, забрали кілька цінних артефактів. Звісно, зловмисників не знайшли, бо очевидно, це робилося з відома міліції, на замовлення якихось вельможних колекціонерів… Єдине заспокоєння: пограбування сталося ДО того, як вийшла моя книга, і я маю спокійну совість, що не вона спричинилася до цього злочину…. Втім, не думаю, що такі сильні артефакти принесуть щастя тому, хто купив ці речі. Є предмети, які не можуть належати окремо взятій людині, тим більше якщо вона не відповідає цьому артефакту…